Чому ми нічого не вивчимо за цей карантин

Карантин — це час саморозвитку

Цей меседж несеться з усіх шпальт та постів. Відомі платформи онлайн-навчання викладають свої курси у вільний доступ, українські бізнесмени діляться досвідом у режимі live , а інстаграм скоро лусне від підбірок та рекомендацій книжок, які треба прочитати за час загальнонаціональної самоізоляції.

Закладки у фейсбуці за останні тижні збільшилися у три рази. Ось курс з макроекономіки, а тут круті статті про інформаційні кампанії. А ще ми ж давно мріяли навчитися знімати на плівку. Коли, якщо не зараз?Списки “must see” та “must read” з докором дивляться на нас зі стіни навпроти робочого столу.

Натомість, карантин для більшості з нас виглядає як кожноденна міграція між ліжком, кухнею з купою посуду (бо хто ж знав, що якщо готувати вдома три рази на день, його буде до біса) та чимось, що замінює в цих нестворених для життя зйомних квартирах робочий стіл.

З кожним днем все важче вставати зранку. А ввечері знову не хочеться читати Кастанеду та Пруста. Вистачить й фейсбуку. Скільки там нових випадків? Що, тепер вже й в парках не можна гуляти???

Замість розвитку ми починаємо депресувати. Бо перебільшено оптимістичні плани свого навчання, на жаль, не виконуємо. Так, зараз в нас є на це час. І навіть бажання є, якщо ми стільки списків на виписували. В чому ж проблема?

Справа в тому, що розвиток починається у точці спокою. Лише тоді, коли ми маємо стабільний емоційний стан, коли в нас не росте тривога та переживання, не тисне глобальна економічна криза та можливий колапс медичної системи в країні.

в нас забрали функції дорослих людей, залишивши лише декілька дитячих— їсти, кожного ранку заправляти постіль і не виходити на вулицю без дозволу

Останнім часом я чую від друзів порівняння, мов цей карантин — це той бажаний відпочинок з дитинства, про який ми всі іноді мріємо. Пам’ятаєте літні канікули, коли нас вивозили до бабусь-дідусів, або залишали наодинці, з книжками і черешнею на старому балконі? Здається, що зараз ситуація така сама.

Фізично дійсно схоже: в нас забрали функції дорослих людей, залишивши лише декілька дитячих — їсти, кожного ранку заправляти постіль і не виходити на вулицю без дозволу.

Але ментально ми знаходимось в шаленій напрузі. Наш мозок перевантажений проблемами. Що буде з курсом, як сплачувати тепер кредит і скільки з нас залишиться після карантину без роботи.

не картайте себе за те, що біля чергового списку обов’язкових курсів та лекцій так повільно з’являються нові галочки

Звісно, в більшості своїй жителі великих міст знаходяться у стані стресу перманентно. Але за нормальних умов ми мали можливість балансувати. Коли перед людиною виростає невизначеність — вона прагне стабілізувати якусь сферу свого життя. Маємо невирішеную проблему в одній сфері — стресуємо — нормалізуємо ту сферу, на яку маємо вплив — зменшуємо глобальне навантаження. Ми бігаємо, влаштовуємо сімейні вечері, купуємо квитки в улюблені міста — в кожного свій спосіб. Але зараз жоден з них нам не доступний. Тому й рівень стресу росте в геометричній прогресії.

Але ж криза — це точка росту — скажете ви. Ні. Криза — це можливість генерувати креативні рішення. Вона не має жодного стосунку до засвоєння нової інформації. Тому не картайте себе за те, що біля чергового списку обов’язкових курсів та лекцій так повільно з’являються нові галочки.

Пробачте собі цю недосконалість. Зосередьтеся на своїх відчуттях. Подзвоніть рідним, старим друзям чи психологу. Не пхайте в свою голову нове, згадайте краще, як це класно мити вікна чи нарешті відсунути диван та прибрати кількарічний пил. Нехай це буде вашим розвитком на карантині.

Відпустіть.

Вдихніть глибше.

Нове ще попереду.